Сергій Ліщук: “Клуб у Рівному будуємо з нуля” (ВІДЕО)

0
63

Легендарний український баскетболіст, президент БК Рівне Сергій Ліщук у інтерв’ю клубній прес-службі пригадав яскраві міттєвості своєї ігрової кар’єри, розповів про новий етап розвитку баскетболу в Рівному та проаналізував Виступи клубних команд.

– Чому вирішили створити свій баскетбольний клуб?
– Будучи гравцем, я завжди мріяв повернутися до Рівного і допомогти в розвитку баскетболу. Після закінчення кар’єри за можливості, що з’явилася із задоволенням прийняв цю пропозицію, чому дуже радий.

– Яким був початок БК “Рівне”?
– Ми почали будувати баскетбольний клуб з нуля. Так, була хороша база, історія “Пульсара”, який виступав дуже добре, але для створення гарного баскетбольного клубу все потрібно було почати з нуля. Знадобилося багато часу, іноді буквально ночували в спортзалі. Важкувато було, але нічого легкого не буває. Це нормально.

– Які думки після першого сезону клубу?
– Я був емоційно виснажений. Навіть не було сил радіти третьому місцю. Через деякий час почало приходити усвідомлення великої справи. Головне не зупинятися. Це тільки перший етап. Я планую, що у нашого клубу буде велике майбутнє. Потрібно підняти чоловічий клуб в Суперлігу і закріпити жіночий на лідируючих позиціях. Ще дуже багато роботи і тим цікавіше для мене.

– Яким бачите клуб в майбутньому?
– У двох словах: успішний клуб. Я хочу, щоб гравці приїжджали сюди не за грошима, а набиратися досвіду, досягти максимальних спортивних результатів. У цьому сезоні хотів би, щоб чоловічий клуб виграв медалі, а жіночий – вийшов у Фінал чотирьох. Знову ж таки, треба працювати. Я думаю, що нам все під силу.

– Як познайомилися з жіночим баскетболом?
– Я думав, що багато розумію в баскетболі, але коли зіткнувся з жіночою командою, то зрозумів, що нічого не розумію в жіночому баскетболі. Дивився багато відео, спілкувався з гравцями, щоб зробити для себе більш зрозумілим жіночий баскетбол. Зараз я вже трохи вник. Розумію, але ще не до кінця. Клуб зростає і я росту разом з ним, беру для себе щось нове. На даному етапі вже більш-менш вийшов на рівень, коли можу підказати тренерам і внести свою точку зору в жіночий баскетбол. Звичайно, жіночий баскетбол набагато важче чоловічого.

– Що для вас означає БК “Рівне”?
– 24 години на добу я думаю тільки про те, як зробити клуб краще і щоб про наше місто заговорила вся Україна, а в майбутньому і Європа.

– Які улюблені кросівки?
– Кросівки – це окрема тема для мене. Коли я тільки починав свою професійну кар’єру, у сім’ї не було можливості купити кросівки Adidas, Nike. Я починав грати в кедах. Коли у мене з’явилися перші кросівки Reebok Pump, я в них настільки довго грав, що перешивав. Як тільки з’явилася можливість купувати кросівки, я в цьому плані був трохи божевільний. Мені сподобався бренд Nike. До сих пір в цих кросівках граю. Для мене близькими є кросівки Nike, в яких я закінчував грати в “Валенсії”. Я замовив їх спеціально під себе. Зараз до душі саме ці кросівки.

– Які улюблені баскетбольні джерсі?
– Моя перша професійна форма в “Пульсарі”. На той момент форма Reebok була чимось неймовірним для мене. Вона збереглася у мене і лежить в окремому місці. Це початок мого шляху до вершини. Коли я закінчив кар’єру в “Валенсії”, відігравши там шість років, то зібрав прес-конференцію. Я вважаю Валенсію – своєю другою домівкою. Зібралися різні фан-клуби. Вони мені підписали майку. Я відчуваю, що проведені роки в “Валенсії” принесли не тільки трофеї. Я залишився в серцях фанатів і людей, які мене дуже поважають. Дуже вдячний і було приємно отримати цю майку. В аматорській баскетбольній лізі грають кілька моїх друзів. У важкій ситуації команда нашої області стала чемпіоном і у мене залишилася пам’ятна майка. Кожне чемпіонство для мене дуже важливо. Мій колишній тренер Рімас Гірскіс говорив, що кожне наступне чемпіонство важливіше, за попереднє, бо ти підтверджуєш свій статус сильного гравця.

– Яка марка машини вам подобається?
– Конкретної немає. Є дуже багато хороших машин. В даний момент я користуюся Audi Q7. Це досить комфортний автомобіль. На даному етапі можна сказати, що мені подобається Audi. Всім спортсменам подобається швидкість, тому я також люблю Mercedes, Lamborgini і так далі. Зараз слідкую за правилами, хоча в юності порушував. Прийшло усвідомлення того, що важливіше за все безпечна їзда.

– Яку музику слухаєте?
– Слухаю будь-яку, але осібно стоїть клубна. Це з дитинства йде. Ми любили ходити на дискотеки саме послухати музику.

– Що можете сказати про свій досвід участі в пісні і кліпі “Все або нічого”?
– Знову ж таки, це черговий виклик в моєму житті. Крім спорту є різні моменти життя. Коли запропонували взяти участь, із задоволенням прийняв пропозицію. Мені сподобалося. В майбутньому з задоволення приєднаюся до таких проектів, якщо будуть пропозиції.

– Як почався баскетбол у вашому житті?
– Починався, як і у звичайних дітей – з футболу. Непогано виходило в футболі, але в 3-4 класі тренери з баскетболу прийшли набирати дітей в групу. Прийшов мій перший тренер Олег Володимирович Сотник. Підняли клас, вказали на високих і сказали переходити в ДЮСШ. З цього моменту почалася моя баскетбольна кар’єра.

– Розкажіть про старт кар’єри в “Пульсарі”.
В “Пульсарі” було все набагато простіше. З десятого класу тренувався з командою, з одинадцятого – їздив на виїзди. Коли закінчив спортивну школу, вже був повноцінним гравцем “Пульсару”. На початку подавав м’ячі, писав статистику. Потім ми поїхали на виїзд до Харкова і травмувалися основні центрові. Залишився я – високий, але дуже худий. Я дуже добре зіграв, ми перемогли. Мені подарували приз – баскетбольний щит “Чикаго Буллс” з м’ячем. Він у мене є до цього часу. Це одна з моїх цінних нагород, тому що вона була першою в професійному спорті.

– Найяскравіший спогад в “Пульсарі”?
– Ми потрапили в Суперлігу. У нас була непогана команда, але зрозуміло, що потрапивши з Вищої ліги до Суперліги треба час, щоб адаптуватися. Ми почали дуже погано, начебто з шести поразок. Ми були наче сім’я, всі один одного підтримували, поважали. Вся команда виголила собі на потилиці емблему “Пульсару”. Тоді ми здобули свою першу перемогу і після цього пішло. Ми зайняли п’яте місце в першому сезоні Суперліги. Це дуже емоційний і переломний момент. Ми повірили в себе і стали підніматися все вище і вище.

– Розкажіть про подальший розвиток кар’єри.
– Коли заграв в “Пульсарі”, мною цікавилося багато клубів. Треба було зробити правильний вибір. Мамі було важко щось підказати мені в спортивному плані. Було важко визначитися. БК “Київ”, “Одеса”, “Хімік” запрошували мене. Мій вибір припав на “Хімік”. Це був молодий клуб, який розвивався і мене брали, як лідера. У 21-22 роки гравцеві важливо грати. Гроші не так важливі. Я познайомився з прекрасним тренером Звєзданом Мітровічем, який мене дуже багато чому навчив, дав хороший баскетбольний вишкіл. Я заграв, був лідером, став найкращим гравцем Суперліги. Я зробив величезний стрибок у своєму розвитку, потрапив на драфт НБА, де мене обрали. Поїхав на воркаут, але не пощастило. За три дні до драфту я травмувався і підвернув гомілкостоп.

Період кар’єри в “Азовмаші” був найбільш золотий з нагород і визнання. За чотири роки в Маріуполі я став чотириразовим чемпіоном і триразовим володарем Кубка України, грав у фіналі Єврокубка. Це був незабутній клуб. Там я познайомився з багатьма друзями, з якими досі спілкуємося. Деякі стали моїми кумами. Там був прекрасний тренер Рімас Гірскіс. Перший тренер Сотник дав мені початок. Потім був Сергій Степанович Шемосюк, який продовжив ліпити з мене гравця. Потім були Звєздан Мітровіч і Рімас Гірскіс, який передав мені неоціненний досвід і зробив мене ще сильніше як гравця. Роки в Маріуполі я згадую тільки з позитивом.

– Як тебе зустріла “Валенсія”?
– Це доленосний перехід в моїй кар’єрі. Він був настільки приємний, наскільки і важкий. Під час переходу в Україні сталася криза. Потрібно було щось змінювати. Я знайшов агента Мишко Ражнатовича, який зробив всю мою подальшу кар’єру в Іспанії. Ражнатович запитав, де я хотів грати. У Єврокубку ми двічі поспіль грали з “Валенсією”. Виїзні ігри припадали на зиму. Приїжджаєш до Валенсії і там люди в шортах ходять. Це було дико для мене. Я хотів перейти в “Валенсію”. Мені допомогла Олександра Горбунова. Того року вона теж підписалася в Іспанії, дуже добре знала мову. Вона мені дуже допомогла. У “Валенсії” до тебе дуже велику увагу з боку преси, людей, гравців. Потрібно давати інтерв’ю, проводити презентації. Без знання мови, хотілося б, щоб цього було поменше.

Через три місяці пристосувався і почав відчувати себе частиною команди. Допоміг наш капітан Рафа Мартінес, він до цього часу виступає в команді. Щоразу, коли приїжджаю до Валенсії, спілкуюся з ним, ділюся життєвими моментами. Він дуже допоміг згуртувати команду. Я не знав мови і відмовлявся йти на вечерю з командою, але він говорив, що я повинен йти з ними. Поступово крок за кроком почав підтягувати мову. Ми в перший рік виграли Єврокубок. Потім все пішло легше. Мене знали судді. У першому сезоні мені давали дуже багато фолів, як новачкові. В Іспанії є така практика. У наступні роки все було нормально і пішло по накатаній.

– Яка історія прізвиська El Tractor?
– Я був великим баскетболістом. Хтось крикнув це з трибун. Я весь час йшов напролом, нікого не боявся. Тепер намагаюся прищепити цю психологію нашим жіночим і чоловічим командам. У баскетболі важливий характер і почуття переможця. Без цього нікуди, яким би технічним гравцем ти не був. У фінальних стадіях тільки за рахунок характеру і віри в перемогу можна виграти титул.

– Яким був Сергій Ліщук в дитинстві?
– Я був працездатним і цілеспрямованим.

– Яку пораду дали б собі в дитинстві?
– Бути трохи зібраніше. Я був веселим хлопцем. Може расконцентрація привела до багатьох моїх травм.

– Назвіть оптимальну стартову п’ятірку з гравців, з якими довелося пограти.
– Не хотілося б образити всіх моїх партнерів, тому що було дуже багато талановитих баскетболістів і професіоналів. Напевно, на позицію першого номера поставлю Халіда Ель-Аміна. На позиції другого номера назву двох чоловік. Рафа Мартінес – мій друг, ми як брати. Ще Олександр Скутельник. Я не зустрічав в баскетболі людини з такою самовіддачею. Я був боєць, але Скутельник на три голови вище. На третьому номері зупинюся на Діжоні Томпсоні, він нам виграв останнє чемпіонство в Маріуполі. На позиції четвертого номера промовчу. На позиції п’ятого номера – всі до єдиного українські центрові. Україна славилася і буде славитися нашими “великими”.

– Як воно, бути президентом БК “Рівне”?
– Це велика відповідальність для мене. Одна справа бути гравцем і приносити користь на майданчику, інша справа допомагати команді здобувати позитивні результат і організовувати все. Я не думав, що це буде настільки важко. З іншого боку, у нас підібралася команда однодумців. Допомагають місто, область, меценати. Мені набагато простіше. Я вчуся, стаю краще і сильніше з командою. Я вірю в наше майбутнє. Треба ставити собі цілі і йти до них, Не важливо, в спорті, в бізнесі чи політиці. Це стимул розвиватися, не стояти на місці. Як тільки ти думаєш, що все зробив і все вмієш, це шлях в нікуди.

Дякуюємо порталу BASKET.COM.UA за допомогу в оформленні текстової версії відеоінтерв’ю.